David Bowie

Країна: Велика Британія
Дата Народження: 8 січня 1947рік
Роки Активності: 1964 – 2016
Веб Сайт: www.legacy.davidbowie.com

1947-1962: ранні роки
1953 року родина Бові переїхала до сусіднього передмістя Бромлі. Там Девід пішов у початкову школу Burnt Ash Junior School, розташовану на Рейнджфілд-Роуд (нині ця школа відома як Burnt Ash Primary School). У 1957-1958 роках він грав за футбольну команду школи. Вокальні здібності Девіда в шкільному хорі оцінювали як «задовільні», гру на блокфлейті краще середньої. У дев’ять років він почав відвідувати відкриті класи музики і хореографії, де показав дивовижні творчі здібності: вчителі називали його інтерпретації «яскраво художніми», а його координацію «дивовижною» як для дитини. Того ж року його інтерес до музики отримав додатковий стимул. Батько приніс додому колекцію американських платівок Френкі Лаймона And The Teenagers, The Platters, Фетса Доміно і Літла Річарда. Згодом Бові скаже про ‘Tutti Frutti’: «Я чув Бога». Велике враження на нього справив Елвіс Преслі: «Я побачив, як моя кузина танцювала під ‘Hound Dog’. Раніше я не бачив, щоб щось змусило її встати і почати рухатись. Сила цієї музики справила на мене незабутнє враження. Я став купувати платівки відразу після цього випадку». До кінця наступного року Бові роздобув укулеле і саморобний бас[en] і почав брати участь у скіфл-сесіях разом з друзями. Одночасно Девід захопився грою на фортепіано. Його сценічні номери були в стилі Преслі і Чака Беррі, яких він обожнював. Учасники місцевого скаутського руху Wolf Cub описують їх як «гіпнотичні… ніби їх виконує прибулець». Тим часом, Бові провалив загальнонаціональний випускний іспит, після чого вирушив навчатися в Технічну старшу школу Бромлі, нині відому під назвою Школа Рейвенс Вуд.

1962-1968: від Kon-Rads до Riot Squad
На початку 1960-х років Бові виступав під своїм власним іменем, або під псевдонімом «Дейві Джонс», який мав два написання — Davy і Davie, що створювало плутанину з Дейві Джонсом з The Monkees. Щоб уникнути цього, у 1966 році він взяв псевдонім Бові на честь героя Техаської революції: бувши великим шанувальником Міка Джаггера, він дізнався, що «джаггер» у перекладі зі староанглійської означає «ніж», тому Девід взяв собі схожий псевдонім. Днем народження «Девіда Бові» вважають 14 січня 1966 року. Саме в цей день він вперше з’явився під таким ім’ям з гуртом The Lower Third на обкладинці платівки «Can’t Help Thinking About Me». Конн швидко почав просувати Бові. Дебютний сингл співака «Liza Jane» вийшов під заголовком Davie Jones and the King Bees і не мав комерційного успіху. Незадоволений The King Bees та їх репертуаром, що базувався на композиціях Гауліна Вульфа і Віллі Діксона, Бові покинув гурт менш ніж через місяць, щоб приєднатися до Manish Boys, іншого блюзового колективу, який виконував композиції в жанрах фолк і соул. «Я мріяв бути їхнім Міком Джаггером», — згадував музикант. Черговий сингл «I Pity The Fool» випустила компанія звукозапису Parlophone. Як виконавці були вказані The Manish Boys і Davy Jones. Пісня виявилася успішнішою, ніж «Liza Jane». Незабаром Бові знову поміняв гурт, увійшовши до складу блюз-тріо Lower Third, які перебували під сильним музичним впливом The Who. Записаний ними «You’ve Got A Habit Of Leaving» продавався не краще за попередні сингли Бові, ознаменувавши закінчення контракту з Конном. Заявивши, що він йде з шоу-бізнесу «для вивчення у театрі пантоміми Sadler’s Wells», Бові втім залишився в складі Lower Third. Його новий менеджер Ральф Гортон, який пізніше відіграв важливу роль у переході музиканта до сольної творчості, незабаром став свідком переходу Бові в черговий гурт, Buzz, з яким той випустив свій п’ятий невдалий сингл «Do Anything You Say». Залишаючись з Buzz, він також приєднався до гурту Riot Squad; створені ними записи, серед яких була композиція Бові і матеріал The Velvet Underground, не були видані. Кен Пітт, якого привів Гортон, обійняв посаду менеджера Бові. З ним він працював до кінця десятиліття. На початку свого творчого шляху Бові пройшов через блюз і «музику в стилі Елвіса», працюючи з багатьма британськими поп-стилями.
Захоплення Бові всім незвичайним простимулювала людина по ім’я Ліндсі Кемп, танцівник і мім, з яким познайомився молодий музикант: «Він жив на своїх емоціях і вплив чинив пречудовий. Його повсякденне життя була найбільш театральною з вистав, що мені колись доводилося бачити. Для мене він був живим втіленням богемного життя. Я приєднався до цирку». Кемп у свою чергу згадував: «насправді я не вчив його бути артистом-мімом, а більшою мірою бути собою за рамками повсякденного… я допоміг йому звільнити ангела і демона, які складають його сутність». Вивчаючи під керівництвом Кемпа драматичні мистецтва — від театрального авангарду до пантоміми і комедії дель арте — Бові поринув у створення характерів, образів і персонажів, представлених пізніше світу. 1967 року Бові продав свої перші пісні іншому музиканту на ім’я Оскар. Бові написав оскарівський третій сингл «Over The Wall We Go», який висміював життя у британській в’язниці. Іншу композицію Бові, «Silly Boy Blue», випустив Біллі Ф’юрі наступного року. Після того, як Кемп звів Бові з Герміоною Фартингейл для складання поетичного менуету, пара почала зустрічатися і незабаром стала жити разом на квартирі в Лондоні. Герміона, яка грала на акустичній гітарі, організувала гурт з Бові і басистом Джоном Хатчінсоном. Від вересня 1968 року до розлучення пари на початку 1969 року, тріо дало кілька концертів, стиль яких поєднував фолк, біт, поезію і пантоміму. Наприкінці 1968 року черговий менеджер Бові Кеннет Пітт спродюсував півгодинний промофільм під назвою «Love You Till Tuesday» за участю Бові, який виконав кілька пісень, але він залишався невиданим до 1984 року.

1969-1973: від психоделічного фолку до глем-року
Перспективи завоювати музичну сцену все більше віддалялися, однак несподівано восени 1969 року його черговий сингл з піснею «Space Oddity», що розповідала про втечу від цивілізації та її проблем у космічний простір, а також про космічну самотність, потрапив на десяте місце британського чарту. Бові написав цю пісню за рік до того, але записав і випустив одночасно з першою висадкою астронавтів на Місяць. У баладі, яка каламбурно обігрує назву культового фантастичного фільму Стенлі Кубрика «Космічна одіссея 2001 року і оповідає про історію майора Тома – астронавта, «який загубився в космосі», – вбачали, як і у фільмі Кубрика, алегорію наркотичного тріпу. Бові додавав останні штрихи до пісні, живучи з Мері Фінніген як її квартирант. Тоді ж Фінніген, Бові, Крістіна Остром і Баррі Джексон очолили арт-проект «Фольк-клуб», що влаштовував недільні вистави в пабі «Три бочки» на Бекенхем-хай-стріт на півдні Лондона. Починання швидко набуло популярності: в серпні 1969 року проект, який до того часу змінив назву на Beckenham Arts Lab, організував у місцевому парку безкоштовний музичний фестиваль (пізніше Бові увічнив його у своїй пісні «Memory Of A Free Festival»). У 1969-1970 роках BBC використовували «Space Oddity» у своїх репортажах про висадку на Місяць екіпажу Аполлона-11 і політ Аполлона-13, а також в телевізійній рекламі стилофона, в якій Бові грав на цьому інструменті.

Образ Зіггі Стардаста
1970 рік приніс істотні зміни як у особистому житті Бові, так і в його артистичній кар’єрі: смерть батька, психічне захворювання брата Террі, одруження з Анджелою Барнетт і нарешті розрив контракту з Кеннетом Піттом, чиє місце зайняв дуже заповзятливий Тоні Де Фріз. Однак, попри всі ці події Бові вдалось закінчити роботу над своїм третім альбомом «The Man Who Sold The World». Його допомагали записувати гітарист Мік Ронсон, ударник Мік Вудменсі та відомий продюсер Тоні Вісконті, який зіграв партію на бас-гітарі. Акустичне звучання попередніх альбомів змінинилось на важкий рок. Велика частина альбому нагадує британський хеві-метал того періоду, але альбом мав деякі незвичайні музичні ходи, такі, як використання у заголовній пісні латиноамериканських звуків та ритмів. Тексти на цьому альбомі розповідали, наприклад, про сексуальні розбещення («The Width Of A Circle»), психічні хвороби («All The Madmen»), похмурі антиутопії («Saviour Machine») та ніцшеанський нігілізм («The Supermen»). До всіх цих тем артист ще не раз повертався у наступних роботах. Обурення критиків викликала обкладинка музичного диска, на якій Бові зображений переодягненим у жіночу сукню; цей ранній приклад використання андрогінности, як і важче звучання, згодом дали привід деяким музичним критикам вважати саме цю роботу Бові «початком ери глем-року». У США альбом спочатку вийшов з мальованою обкладинкою, на якій самого Бові не було.
Де Фрізу вдалось влаштувати для Бові багаторічний контракт з фірмою «RCA» і 1971 року з’явився альбом «Hunky Dory». Наступний альбом співака — Hunky Dory, який вийшов у 1971 році. Платівка характерно відрізнялася від попередньої легшим настроєм, а в деяких творах музикант повернувся до акустичного звучання. На увагу заслуговували композиція «Changes», футурологічні мотиви ‘Life On Mars’, що контрастували з урочистим «Kooks» та похмурим «The Bewlay Brothers». Композиція “Kooks” була присвячена синові Зові, який народився 30 травня того самого року. Пісня ‘Oh! You Pretty Things’. Пісня ‘Bewlay Brothers’ була напівавтобіографічною, а «Quicksand» написаною під впливом буддизму. У текстах молодий автор пісень/композитор також віддав данину поваги своїм кумирам у піснях «Song For Bob Dylan», «Andy Warhol» і «Queen Bitch», яку Бові дещо загадково зазначає на обкладинці диска, вказуючи як стилізацію під The Velvet Underground. Попри довершеність, платівка Hunky Dory не стала бестселером, але вона заклала основи для переходу, що відбувся за вісімнадцять місяців в 1972-1973 роках, який найближчим часом виведе Бові в перші ряди зірок і принесе йому чотири альбоми а також вісім синглів, які потрапили в кращу десятку хіт-парадів Великобританії.
1971 року Бові поїхав до Нью-Йорка і зустрів гурт, який підказав йому новий напрям у творчому розвитку.Гурт The Velvet Underground став для мене дуже важливим, я відчув у ньому незвичайну експресію, несхожу на інших, у Underground, по-моєму, був найбільш приголомшливий звук, суміш року та авангарду в своєрідній жорсткій комбінації», — розповідав співак. Наслідуючи приклад The Velvet Underground, Бові в новому десятилітті відразу ж створив рок-гурт, не схожих на інші, якому дав назву Hype. Крім Бові, до складу входили Мік Ронсон і Мік Вудменсі на гітарі та ударних відповідно, а також Тоні Вісконті на басу.
10 лютого 1972 року в пабі «Toby Jug» в місті Толворті відбувся перший британський концерт Бові в амплуа Зіггі Стардаста. Виступ справив фурор і став тим самим імпульсом, який катапультував співака до слави. На хвилі успіху Девід здійснив масштабне турне по Великобританії. Протягом наступних шести місяців він створив, як писав Девід Баклі, «культ Бові», який був унікальний — його вплив тривав довше і був більш творчим ніж, можливо, будь-яка інша сила в поп-фандомі». Під час туру він виступав у креативних нарядах, які розробив Кансай Ямамото[en], зі своїм знаменитим вогненно-червоним маллетом. Під час гастролей Бові супроводжувала група з трьох музикантів, під назвою The Spiders from Mars: Мік Ронсон (гітара), Тревор Болдер (бас) і Вуді Вудменсі (ударні). Це був перший тур, в якому Бові відвідав США, його перший виступ відбувся 22 вересня 1972 року в Мюзик-холі Клівленда, штат Огайо (в якому розташована знаменита Зала слави рок-н-ролу). Альбом досяг п’ятого місця у чарті Великобританії, а сингл «Starman» піднявся на десяту позицію хіт-параду. Успіх цих релізів зробив Бові зіркою, і незабаром альбом Hunky Dory, який вийшов шістьма місяцями раніше, перевершив результат The Rise and Fall of Ziggy Stardust and the Spiders From Mars, потрапивши в першу трійку британських чартів. Водночас неальбомний сингл «John, I’m Only Dancing» досяг у Великобританії дванадцятого рядка, а сингл «All The Young Dudes», який він написав і спродюсував для гурту Mott the Hoople, досяг у Великобританії третього місця. Спочатку Бові запропонував учасникам Mott The Hoople пісню ‘Suffragette City’, але гуртові вона не сподобалася. Тоді він за короткий час написав нову пісню. За розповідями очевидців, він просто сів на підлогу, схрестивши ноги, навпроти соліста і взявся за написання пісні. Ця пісня стала гімном глем-року. При цьому Девід Бові вважає, що її неправильно інтерпретують. Насправді це похмура апокаліптична пісня. «Новина», яку закликає розповідати співак, це та ж новина, про яку йдеться в пісні «Five Years» з альбому The Rise and Fall Of Ziggy Stardust and the Spiders From Mars: людству залишилося лише п’ять років. «Це не гімн молоді, як думають люди, а точнісінько навпаки», — говорив Бові. Пісню виконувало кілька десятків музикантів, включаючи таких відомих, як Брюс Дікінсон, Оззі Осборн, Рінго Старр, Massive Attack і Judas Priest.
Тим часом The Spiders From Mars знову зібралися разом, щоб записати наступний твір маестро, Aladdin Sane, виданий у квітні 1973 року. Це був перший альбом Бові, що став номером один у Великобританії. «Зіггі вирушає в Америку», – так характеризував роботу сам автор; всі нові пісні він написав у дорозі – на кораблях, в автобусах або поїздах під час першого етапу його турне по США на підтримку альбому The Rise And Fall Of Ziggy Stardust and the Spiders from Mars. На обкладинці альбому (яку Баклі називав «найдивовижнішою з усіх рок-обкладинок»)[50] Бові зображений з зачіскою, як у Зіггі, і червоними, чорними, синіми блискавками на обличчі. Платівка містила композиції «Jean Genie» і «Drive-In Saturday», що стали хітами у Великобританії, а також кавер-версію пісні The Rolling Stones «Let’s Spend The Night Together». Під час запису Aladdin Sane до команди Бові приєднався клавішник Майк Гарсон, і його соло на однойменній пісні критики сприйняли, як одну з основних родзинок альбому.
Більш пізні шоу Бові в образі Зіггі Стардаста, на яких виконувалися пісні з альбомів Ziggy Stardust і Aladdin Sane, були ультратеатральними: деякі сценічними моменти — такі як роздягання Бові до пов’язки сумоїста на стегнах, або симуляція орального сексу з гітарою Ронсона, — публіку шокували. Однак у період найбільшої слави, під час концерту у лондонському «Hammersmith Odeon[en]» 4 липня 1974 року, Бові заінтригував музичний світ інформацією про закінчення естрадної кар’єри. Незабаром з’ясувалося, що це не сам співак закінчує кар’єру, а його альтер его Ziggy Stardust. Співак оголосив: «З усіх шоу цього туру, це шоу особливе і залишиться з нами довше за всіх, тому що це не тільки останнє шоу туру, це – останнє шоу, яке ми будемо коли-небудь робити. Спасибі». Зберігся запис цього шоу, знятий режисером Донном Аланом Пеннебейкером – Ziggy Stardust And The Spiders From Mars, а в 1983 році вийшов також концертний диск під назвою Ziggy Stardust: The Motion Picture, після багатьох років блукання як аудіо-бутлега. Після цього фінального виступу The Spiders From Mars були розформовані.
Підбивши баланс прибутків, співак несподівано повернувся у світ своїх улюблених хітів другої половини шістдесятих років. Альбом Pin Ups, вийшов дещо нерівною кавер-версій хітів інших виконавців. Він вийшов у жовтні 1973 року. Він не був позбавлений миттєвої геніальності інтерпретатора, як наприклад, в електроверсії «Sorrow» дуету The Merseys, а також шокував виконанням композиції «Let’s Spend The Night Together» The Rolling Stones та цікавою підробкою твору The Kinks «Where Have All The Good Times Gone». Pin Ups став номером один в хіт-параді і найбільш комерційно успішним альбомом у Британії 1973 року. До цього часу Бові вже дистанціювався від образу Зіггі Стардаста, однак ранні альбоми до цього часу стали надзвичайно популярними: The Man Who Sold the World знову вийшов 1972 року разом з другим альбомом Бові Space Oddity. Композиція «Life on Mars?» з альбому Hunky Dory вийшла як сингл в 1973 році і досягла 3-го рядка в хіт-параді Великобританії. Того ж року перезаписаний сингл 1967 року «The Laughing Gnome» потрапив на шосте місце в британському чарті.

1974-1976: соул, R&B і образ Худого Білого Герцога
Черговий лонгплей «Diamond Dogs» з’явився 1974 року після влаштованого спеціально для американського телебачення концерту Бові у лондонському клубі «Marquee» під назвою «The 1980 Floor Show». Альбом містив концептуальний вступ, який зачитав сам Бові, а також пісню-сюїту в декількох частинах («Sweet Thing/Candidate/Sweet Thing (reprise)»). Diamond Dogs — результат з’єднання двох різних ідей: мюзиклу про жителів постапокаліптичного міста і циклу музичних композицій, написаних під впливом роману Джорджа Оруелла «1984». Спочатку Бові задумав використати назву цього твору, однак йому так і не вдалося отримати на це згоду спадкоємців автора. Бові планував зняти кінофільм «Diamond Dogs», однак реалізувати цю ідею не вдалося. Також він збирався написати мюзикл за романом «1984», але втратив інтерес до цього проекту через серйозні проблеми, що виникли з отриманням дозволу на адаптацію роману. опри це він включив до свого сценарію ключові мотиви відомої книжки, такі як антиутопізм, сексуалізм та кохання, приречене на поразку. Однак самому альбому бракувало специфічного звучання музикантів з The Spiders From Mars. Турне-спектакль США та Канадою мало грандіозні масштаби, хоча недостатній бюджет все ж не дозволив Бові повністю реалізувати свої задуми. До того ж у сценічному шаленстві губилась музика, що підтвердило прохолодне сприйняття критиками альбому «David Live» 1974 року. Однак незважаючи на все це популярність музиканта у середині сімдесятих років сягнула зеніту.
«Diamond Dogs» продемонстрував зміщення музичного стилю Бові в бік жанрів соул і фанк, яскравим прикладом якого є композиція «1984». В альбом увійшли такі хіти, як «Rebel Rebel» (5-те місце в хіт-параді Великобританії) і «Diamond Dogs» (21-ше місце). Сам альбом досяг верхнього рядка британського чарту, зробивши Бові найбільш “продаваним” артистом у Великобританії 2-й рік поспіль. У США Бові домігся свого першого великого комерційного успіху, оскільки альбом досяг п’ятої позиції в чарті. Бові використав це і, враховуючи вимоги ринку, перевидав «Space Oddity», яка цього разу опинилася на вершині британського чарту. Подібний успіх здобув у США його сингл «Fame», на якому вокалістом і співавтором був Джон Леннон. Цей твір потрапив до чергового альбому «Young Americans», що презентував нове обличчя Бові, який з успіхом звернувся до філадельфійського соулу. У цей самий час у немилість зірки потрапив Тоні Де Фріз, і співпраця між артистом та менеджером закінчилась судовим процесом. Також завершився його бурхливий шлюб з Енджі.
Одразу після випуску альбому Бові почав масштабне турне Diamond Dogs Tour по Північній Америці, яке тривало з червня по грудень 1974 року. Тур мав високий сценічний бюджет, хореографію поставив Тоні Безіл, концерти містили безліч яскравих театральних спецефектів. Під час концертів Бові перестав дотримуватися традиції виходу на біс. Під час шоу в Лос-Анджелесі концерт Бові відвідав Майкл Джексон. Пізніше він висловився про дивні рухи музиканта, маючи на увазі місячну ходу. Спочатку цей танець з’явився ще в пантомімних п’єсах Бові 1960-х років.
Багато шанувальників Зіггі Стардаста не розгледіли очевидних кліше соулу та фанку в останній роботі Бові, вважаючи «новий звук Девіда» несподіваним і приголомшливим кроком. Альбом Young Americans 1975 року був дослідженням Бові «філадельфійського соулу[en]» — хоча сам він іронічно характеризував звук як «пластиковий соул». Альбом містив його перший хіт номер один у США «Fame», написаний у співавторстві з Карлосом Аломаром і Джоном Ленноном, які також виконали бек-вокал на пісні. Композиція ґрунтувалась на рифі, який склав Аломар, граючи кавер-версію класичної ду-воп мелодії «Foot Stompin», яку група Бові включила в сет-ліст під час виступів у Філадельфії. Одним з бек-вокалістів на альбомі був молодий Лютер Вандросс, який також був співавтором і написав частину матеріалу для Young Americans. Пісня «Win» містила гіпнотичний гітарний риф, пізніше взятий Беком Хенсеном для основи треку «Debra» з його альбому Midnite Vultures[en]. Попри самовпевнене визнання Бові нікчемності його «пластикового соулу», він дійсно по праву заслужив честь стати одним з небагатьох білих музикантів, запрошених на «Soul Train» — популярну передачу про музику соул. Інший виступ співака на американському телебаченні в «Шоу Діка Кеветта[en]» каналу ABC (5 грудня 1974 року), здавалося, підтвердив чутки про зловживання Бові кокаїном в цей час, музикант вів себе вкрай параноїдально[. Young Americans зміцнив славу Бові в США: хоча він посів лише 9-те місце в чартах (на противагу п’ятій сходинці альбому Diamond Dogs), цей альбом залишався в них удвічі довше. Альбом досяг другого рядку в хіт-параді Великобританії, тоді як перевиданий старий сингл «Space Oddity» став першим хітом номер один Бові у Великобританії, лише через кілька місяців після того, як сингл «Fame» досяг того ж у США. В цей час Девід виступив з Шер на її другій телевізійній програмі Шоу Шер[en], на якій вони виконали попурі з власних пісень і популярних хітів, а також версію пісні «Fame».
Альбом Station to Station (1976) показав більш темну сторону його соул-персони (іміджу), названу «Худий Білий Герцог» (англ. Thin White Duke). Візуально образ був розширеним варіантом Томаса Джерома Ньютона — персонажа, якого Бові зіграв у науково-фантастичному фільмі «Людина, яка впала на Землю», також він зазначив Френка Сінатру як модель для своєї нової ідентичності. Station to Station є перехідним альбомом, прообразом краут-року і синтезаторної музики в його Берлінській Трилогії і подальшим розвитком фанк- і соул-музики Young Americans. До цього часу Бові став значною мірою залежним від наркотиків, зокрема, кокаїну, багато критиків пов’язували нецільний ритм і емоційний відрив запису з впливом наркотиків, до яких Бові, як стверджували, пристрастився в Америці. Бові відмовився поступатися телевізійним супутником, заброньованим для міжнародної презентації, що передувала випуску Station To Station, іспанському урядові, який бажав провести прямий ефір з приводу смерті іспанського диктатора Франсіско Франко. Його розум, за його власним визнанням, помутився від кокаїну: у нього було кілька передозувань протягом року. Крім того, Бові фізично ослаб, сильно втративши у вазі.
Втім, був ще один великий тур, Isolar – 1976 Tour, що включав дуже змінений список композицій, у якому на перший план вийшли нові пісні, такі як драматична і довга «Station to Station», балада «Wild Is the Wind», «Word on a Wing», «Stay» і страхітлива «TVC 15». Основна група музикантів, яка об’єдналася навколо цього альбому і туру (ритм-гітарист Карлос Аломар, басист Джордж Мюррей і барабанщик Денніс Девіс), залишиться стабільним складом Бові впродовж 1970-х років. Тур був дуже успішним, але в період гастролей співак загруз в низці політичних скандалів і дискусій. ЗМІ цитували скандальні коментарі Бові, які той сказав у Стокгольмі: «Великобританія могла б отримати вигоду від фашистського лідера». Його затримала митниця в Східній Європі за перевезення нацистської атрибутики. Виступаючи в образі Худого Білого Герцога, він зробив заяви в інтерв’ю Playboy, New Musical Express і шведській пресі, в яких висловлювався на підтримку фашизму і сприймав із захопленням Адольфа Гітлера. Бові сказав наступне: «Великобританія готова до фашистського лідера… Я думаю, Англія могла б отримати користь від фашистського лідера. Зрештою, фашизм є націоналізмом… Я дуже сильно вірю у фашизм: люди завжди працювали ефективніше за авторитарних лідерів».Він також сказав наступне: «Адольф Гітлер був однією з перших рок-зірок» і «Потрібно, щоб фронт ультраправих повстав і все обтрусив зі своїх ніг, все привів у порядок».2 травня 1976 року в Лондоні відбувся так званий «Інцидент на станції Вікторія», коли Бові, під’їжджаючи в мерседесі-кабріолеті, вітав натовп жестом, який дехто розцінив як нацистське вітання. Цей жест був знятий, і його фото опубліковано в New Musical Express. Сам Бові рішуче заперечував подібні звинувачення і стверджував, що фотограф просто зняв його руку в русі, а пізніше звинуватив свої згубні звички і сам образ Худого Білого Герцога у своїх проблемах цього періоду: «Я був не у своєму розумі, абсолютно божевільний. Головною річчю, на якій я сконцентрувався, була міфологія… вся ця тематика про Гітлера і ультраправих… Я відкрив для себе Короля Артура…». Згідно зі спогадами драматурга Алана Френкса, який пізніше писав для газети «Таймс», «він був дійсно ‘ненормальним’. Девід мав кілька дуже невдалих дослідів з важкими наркотиками».

1976—1979: берлінська ера
Інтерес Бові до німецької музичної сцени, що розвивалася, як і пристрасть до наркотиків, змусили його переїхати в Західний Берлін, щоб «очиститися» і вдихнути нове життя у свою кар’єру. Знімаючи квартиру в Шенебергу зі своїм другом Іггі Попом, Бові створив ще три класичних альбоми (на всіх трьох співпрацював з Тоні Вісконті) і допомагав Іггі з його кар’єрою. З Бові як співавтором і музикантом, Іггі Поп записав два перших сольних альбоми The Idiot і Lust for Life. Бові приєднався до гастрольної групи Іггі Попа навесні, просто граючи на клавішних і виконуючи бек-вокал. Група виступала у Великобританії, Європі та США з березня по квітень 1977 року.
Бові вирушив до Нойнкірхена, неподалік від Бонна, щоб зустрітися зі знаменитим німецьким продюсером Конні Планком. Station To Station, ця аскетична, малозрозуміла платівка, відкрила новий етап у творчості Бові і стала свого роду попередницею Low, першого з трьох альбомів, які стали відомими як «Берлінська Трилогія». Ці альбоми були написані у тісній співпраці з Браяном Іное і були найменш комерційними і водночас найсміливішими з усіх альбомів Бові. Створений почасти під впливом краут-року таких гуртів, як Kraftwerk і Neu! і ознаменував перехід від оповідного стилю до більш абстрактних форм, Low став хітом і дістався 3 рядка у Великобританії, а пісню «Sound and Vision», що вийшла як сингл, радіостанція BBC використала як музичну тему на радіостанції BBC. Альбом був записаний в 1976 році і випущений на початку 1977 року.
Наступний альбом «Heroes» був багато в чому співзвучний Low, але був більш зрозумілий для широкої аудиторії. Настрій цього альбому відповідає духу часу «холодної війни», символом якої була Берлінська стіна, що стала джерелом натхнення для Бові. Однойменна пісня, що оповідає про двох закоханих, які таємно зустрічаються біля Берлінської стіни, є однією з найбільш переспівуваних пісень Бові (її виконували Blondie, Oasis, Apocalyptica, Біллі Престон, Пітер Гебріел, Bon Jovi та десятки інших виконавців, також вона звучала в фільмі «Годзілла» і у фільмі «Мулен Руж!», вона увійшла в попурі для Ніколь Кідман і Юена Мак-Грегора).Текст з’явився після того, як Бові побачив з вікна студії, що продюсер Тоні Вісконті обіймається з однією з його бек-вокалісток. Ця історія стала відомою тільки в 2000-х, тому що під час роботи над піснею Вісконті був одружений, і Бові не став розповідати публіці про його любовні пригоди.
На Різдво 1977 року Бові приєднався до Бінга Кросбі, гарячим прихильником якого він був, у телевізійній студії АТВ в Англії, щоб записати «Peace on Earth/Little Drummer Boy», нову версію пісні «Little Drummer Boy» з новим текстом. Отримане в результаті музичне відео на різдвяну тематику фактично було записано під час розпалу літньої спеки зі зламаним кондиціонером. Спочатку ці два співаки зустрілися на різдвяній телепередачі Кросбі за два роки до того (за рекомендацією дітей Кросбі — він сам до цього не чув про Бові) і виконали пісню. Через місяць після завершення запису Кросбі помер. П’ять років по тому пісню покажуть всьому світові і вона стане різдвяним хітом, досягнувши в хіт-параді Великобританії третьої позиції на Різдво 1982 року. Бові пізніше зауважив жартома, що він боявся виявитися запрошеним артистом, тому що «до кого б я не прийшов — всі дають дуба» (англ. everyone I was going on with was kicking it), натякаючи на Болана і Кросбі.
1978 року Девід Бові і його гурт вирушили у великий світовий тур, в якому представили музику з альбомів Low і «Heroes». Концертний альбом з матеріалом туру вийшов того ж року під назвою Stage. Ця робота звучала значно цікавіше від попередньої подібної платівки «David Live». Пісні з альбомів Low і «Heroes» були пізніше перетворені в симфонії композитором-мінімалістом Філіпом Глассом. На концертах туру Девід Бові часто виконував кавер-версію пісні «Alabama Song», написану Бертольдом Брехтом, шанувальником якого був. Потім він записав її в студії і випустив як сингл разом з акустичною версією «Space Oddity». Сингл досяг 23-го місця в британських чартах у грудні 1979 року. Надалі Бові неодноразово виконував «Alabama Song» на концертах. 1978 року також записав альбом David Bowie Narrates Prokofiev’s Peter and the Wolf, заснований на творі Сергія Прокоф’єва «Петя и Волк».
Після зйомок у фільмі «Just А Gigolo» режисера Девіда Хеммінгса, Бові повернувся до співпраці з Іно записаним 1979 року альбомом Lodger. Він став завершальною частиною так званої «Берлінської Трилогії», або «Триптиха», як називає її сам артист, і на відміну від двох попередніх платівок не містив інструментальних композицій. Цю платівку вважають найменш цікавою спільною роботою з Браяном Іно, хоч вона все ж мала кілька цікавих творів. Окремими синглами вийшли «Boys Keep Swinging», «DJ» і «Look Back in Anger». Стиль був сумішшю нової хвилі та етнічної музики, наприклад, в «African Night Flight» і «Yassassin». Багато композиції були складені тандемом Бові – Іно в нетрадиційній манері: при створенні «Boys Keep Swinging» музиканти обмінялися своїми інструментами, а «Move On» містить акорди ранньої пісні Бові «All The Young Dudes», зіграні в зворотному порядку; пісня «Red Money» була заснована на треку «Sister Midnight», створеному в дуеті з Іггі Попом, з його альбому The Idiot. Це був останній альбом Бові в співпраці з Брайаном Іно 1995 року.

1980—1989: від суперзірки до мегазірки
У 1980-х роках  стиль Бові ретрогресував, музикант став менше експериментувати, вважаючи за краще комбінувати власні ноу-хау (на відміну від експериментів з новим звучанням на попередніх альбомах, Бові повернувся до «витоків» своєї творчості), об’єднуючи досвід набутий під час запису «Берлінської Трилогії», і водночас розширюючи музичний стиль трьох попередніх платівок. При цьому в чартах його супроводжував успіх[76]. Поступаючись своїм старим театральним захопленням, 1980 року Бові зіграв досить низько оцінену критиками роль у бродвейському спектаклі Девіда Померанса «Людина-слон». Під час виступів у Чикаго він записав у студії альбом «Scary Monsters (& Super Creeps)», яким презентував сучасний електрифікований поп та авангардне гітарне звучання авторства Роберта Фріппа, лідера легендарного King Crimson. Цей альбом містив хіт #1 «Ashes to Ashes», який демонстрував структурну роботу Чака Хеммера[en] на гітаро-синтезаторі. В ній Бові ще раз повернувся до свого старого втілення — космічного майора Майора Тома з пісні «Space Oddity». Що цікаво: цього разу стара тема допомогла йому посісти місце на вершині британського чарту. Композиція «Ashes to Ashes» фактично вивела з андеґраунду «нових романтиків». Бові спеціально відвідав лондонський клуб «Blitz», в якому зародився цей рух, щоб запросити на зйомки кліпу декількох з його постійних відвідувачів (включаючи Стіва Стрейнджа з гурту Visage). Музичне відео «Ashes to Ashes», стало одним з найбільш інноваційних відео всіх часів. Хіт-сингл «Ashes To Ashes» став #1 у британських чартах.
1981 року гурт The Queen випустив пісню «Under Pressure», вигадану і виконану разом з Девідом Бові. Пісня мала величезний успіх і стала третім синглом Бові, який став номером один в британських чартах. Того ж року Бові виконав епізодичну роль у німецькому фільмі «Ми діти зі станції Зоо», реальній історії з життя 13-річної дівчинки в Берліні, яка потрапляє в героїнову наркозалежність і закінчує життя проституцією і розпадом особистості. Бові приписують «спеціальне співробітництво» в титрах, і його музика займає чільне місце у фільмі. Саундтрек вийшов у 1981 році і містив версію «Heroes», заспівану частково німецькою, яка раніше ввійшла в німецьке видання однойменного альбому. Наступного року Бові взяв участь у театральній постановці, зігравши головну роль у новій англійській адаптації п’єси Бертольда Брехта «Baal» на BBC. П’ятитрековый EP з піснями з п’єси, названий David Bowie In Bertolt Brecht’s Baal, записаний у берлінській студії Hansa Studio by the Wall, вийшов у вересні 1981 року і став останньою роботою Бові для лейблу RCA Records, оскільки в 1983 році він перейшов з нього на лейбл EMI America. У квітні 1982 року Бові записав композицію «Cat People (Putting Out Fire)» з Джорджо Мородер для фільму «Люди-кішки», режисера Пола Шредера. Пізніше Квентін Тарантіно заявив в інтерв’ю журналу Rolling Stone: «Девід Бові написав для „Людей-кішок“ геніальну пісню, а Пол Шредер пустив її на титрах! Я ще в роки роботи в кінопрокаті зрозумів, що навколо неї треба будувати епізод принаймні хвилин на 20».
У 1983 році Бові спричинив фурор, випустивши свій перший дійсно комерційний блокбастер Let’s Dance, гладкий танцювальний альбом, продюсером якого разом з Бові був Найл Роджерс з гурту Chic. Перебуваючи у яскравому протиставленні до есканістичних, похмурих робіт з Брайаном Іно, цей лонгплей пульсував оптимізмом та визнанням земних утіх. Заголовний твір з альбому потрапив на вершину британського чарту, нагадуючи про трохи призабутий імідж Бові, як творця хітів. Цьому альбому було співзвучне велике концертне турне під назвою «Serious Moonlight», яке зібрало близько мільйона слухачів та принесло гарні рецензії. Продажі let’s Dance стали масовими і досягли 14 мільйонів екземплярів. Альбом посів друге місце серед «бестселер» 1983 року, поступившись лише платівці Thriller, Майкла Джексона. Крім заголовної пісні, альбом також містив хіт-сингли «Modern Love» і «China Girl», на останній був знятий провокаційний відеокліп. «China Girl» була рімейком пісні, яку Бові написав ще кілька років тому разом з Іггі Попом у Берліні, який записав її на свій альбом The Idiot. В інтерв’ю Куртові Лодеру Бові сказав, що сприяє допомозі музикантам, якими він захоплюється, і мотивацією для того, щоб зробити запис пісні «China Girl», було надання фінансової допомоги його другові Іггі Попe, який отримував відрахування як співавтор. Let’s Dance також примітний тим, що став наріжним каменем у кар’єрі техаського гітариста-віртуоза Стіві Рея Вона, який грав на альбомі і повинен був підтримати Бові в подальшому Serious Moonlight Tour. Він, проте, не взяв участі в гастролях після різних суперечок з Бові. Гітариста замінив ветеран турів Бові, Ерл Слік. Френк і Джордж Сіммси з гурту The Simms Brothers Band[en] взяли участь у турне як бек-вокалісти.
Сингли «China Girl» та «Modern Love» були лише на крок від верхівки британського чарту. Вплив Бові можна було почути у записах багатьох молодих виконавців того періоду. Гері Ньюмен, групи Human League, Japan та Bauhaus з успіхом черпали натхнення з багатої музичної палітри та уявлень артиста. Це ж саме стосується і «нового романтизму» гуртів Visage, Ultravox та Spandau Ballet, а також «нового попу» Culture Club. Взагалі, ця неординарна постать мала дуже багато духовних нащадків.
Наступний свій альбом Бові спочатку планував зробити концертним альбомом, записаним під час Serious Moonlight Tour, але замість цього лейбл EMI зажадав зробити інший студійний альбом. В результаті альбом 1984 року Tonight також був танцювально орієнтованим, як і його попередник, демонстрував співпрацю з Тіною Тернер та Іггі Попом, а також різні кавер-версії, зокрема пісні «God Only Knows» гурту The Beach Boys. Також на альбомі був присутній трансатлантичний хіт «Blue Jean», що став #6 у Великобританії, а відеокліп на цей сингл — 21-хвилинний короткометражний фільм «Jazzin’ for Blue Jean» — відбивав давній інтерес Бові до об’єднання музики з драматичним мистецтвом. Це відео принесе Бові його першу Греммі, за найкраще короткометражне музичне відео. Альбом також містив пісню «Loving The Alien», ремікс на яку мав успіх у 1985 році. В альбом увійшли танцювальні версії перезаписаних композицій: Neighborhood Threat» і «Tonight», це були старі пісні Бові, написані разом з Іггі Попом в Берліні, які спочатку з’явилися на альбомі Попа Lust for Life. Альбом Tonight досяг #1 в британських хіт-парадах.
1985 року Бові виконав кілька своїх суперхітів на стадіоні «Вемблі» для Live Aid, міжнародного благодійного музичного фестивалю з метою збору коштів для допомоги постраждалим від страшного голоду в Ефіопії 1984-1985 років. Наприкінці свого виступу, яке включало пісні: «Rebel Rebel», «TVC 15», «Modern Love» і «„Heroes“», він представив відеоролик про голод в Ефіопії, який транслювався під пісню «Drive» гурту The Cars. Швидкість пожертвувань зросла в кілька разів відразу після показу ролика. Було заплановано також спільний виступ Міка Джаггера в США і Бові в Англії, але через проблеми з відеосинхронізацією це не вдалося здійснити. Замість цього Джаггер і Бові зняли відеокліп на пісню, яку вони хотіли виконати – кавер-версію пісні «Dancing in the Street», що згодом вийшов як сингл, який став одразу після релізу номером один у Британії. Девід Бові також змусив стадіон верещати від захвату, коли після виконання «Heroes» сказав, що присвятив цю пісню своєму маленькому синові, «а також всім дітям на Землі». Френсіс Россі згадував: «Бові був єдиним, хто був тверезий, він був бездоганно одягнений, тоді як всі інші виглядали паршиво. Я так і не зміг з’ясувати, як йому це вдалося». Того ж року Бові працював з гуртом Pat Metheny Group над піснею «This Is Not America», яка була показана у фільмі «Агенти Сокіл і Сніговик». Ця пісня була наріжним каменем альбому, співпраця мала підкреслити центральні теми шпигунського трилера — відчуження і невдоволення.
1986 року домінували чергові ролі у кіно. Його участь у фільмі «Абсолютні новачки» режисера Джуліена Темпла викликала полярні думки серед критиків, хоча заголовний твір з цього фільму став хітом і досягнув другого місця в британських чартах. Того ж року Бові також знявся у фільмі «Лабіринт» режисера Джима Хенсона, він виконав роль короля гоблінів Джарета[en], який вкрав маленького брата дівчини на ім’я Сара для того, щоб перетворити його в гобліна. Бові написав п’ять пісень для фільму, сценарій фільму частково написав Террі Джонс з Монті Пайтон. Крім того, виконав заголовну тему до антиядерного мальованого фільму режисера Джиммі Муракамі «Where The Wind Blows», більшість музики до якого написав Роджер Уотерс.
Останнім сольним альбом Бові в 1980-х роках став Never Let Me Down (1987), на якому він поміняв легкий звук з двох попередніх альбомів на хард-рок з індастріал/техно танцювальною основою. Альбом, пік якого припав на номер шість у Великобританії, містив такі хіти як «Day-In Day-Out», «Time Will Crawl» і «Never Let Me Down». Бові пізніше охарактеризував його як «мій надір» і «жахливий альбом».
1987 року Бові повернувся до активної сольної діяльності і провів одне з найефектніших турне у своїй кар’єрі на підтримку альбому Never Let Me Down. 86-тиденний Glass Spider Tour розпочався 30 травня і йому передували дев’ять промоційних шоу для преси. На додаток до усталеного складу концертної групи до Бові приєдналися: його шкільний колега Пітер Фремптон як соло-гітарист, а також п’ять танцюристів, які виступали майже від початку до кінця кожного концерту. Записані на плівку частини діалогу між Бові і танцюристами були додані в середині пісень, створюючи театральний ефект. Декілька візуальних трюків були відтворені з попередніх турів Бові. Критики туру описали це як перепродюсування і наслідування поточним тенденціям стадіонного року в спецефектах і танцях. Однак прихильники, які бачили шоу Glass Spider Tour, угледіли в цьому багато з класики і раритетів Бові на додаток до новішого матеріалу.
У серпні 1988 року Бові виконав роль Понтія Пилата у суперечливій стрічці Мартіна Скорсезе «Остання спокуса Христа».

1989—1991: Tin Machine
У 1989 році, вперше від початку 1970-х років (з часів The Spiders from Mars), Бові несподівано сформував новий регулярний гурт, хард-рок-квартет Tin Machine, до складу якого ввійшли Рівс Гебрелс — гітара; брати Тоні – бас та Хант Сейлз[en] — ударні, які попередньо співпрацювали з Іггі Попом та Тоддом Рандгреном. Tin Machine випустили два студійних альбоми і один концертний запис. Група отримала змішані відгуки критиків і трохи більш теплий прийом з боку публіки, також група Tin Machine стала початком тривалої співпраці між Бові та Гебрелсом.
Проте несподівано колишню популярність принесли музиканту видані на компакт-дисках роботи минулих десятиріч. У рамках їх промоції на початку 1990-х років Бові виступив з серією концертів, під час яких виконував акустичні версії своїх славетних хітів. The Sound + Vision Tour (названий на честь синглу з альбому Low) був задуманий і поставлений хореографом Едуаром Локом з квебекської трупи сучасного танцю «La La La Human Steps», з якою Бові співпрацював і виступав на сцені та у відеокліпах. Бові пообіцяв під час туру, що він ніколи більше не буде грати свої ранні хіти. Одночасно зі стартом турне вийшов кліп на композицію «Fame», яка була реміксом оригінального хіта 1975 року, режисером відео став Ґас Ван Сент.
Хоча він нікого не здивував, коли пізніше відмовився від своїх слів, а також від обіцянки, що його концертний список пісень в певній країні буде зосереджений на улюблених хітах шанувальників, які обирають місцевим голосуванням у телефонному опитуванні — від ідеї швидко відмовилися, коли кампанія, проведена британським тижневиком New Musical Express, призвела до впевненої перемоги пісні «The Laughing Gnome». Щоправда, в його наступних турах були присутні старі хіти, але коли вони з’являлися, то часто радикально перероблені в плані їх аранжування та постановки.
Під кінець 1991 року на музичному ринку з’явився другий альбом формації Tin Machine під назвою Tin Machine II, який посів двадцять третє місце в британському чарті. Обкладинка цього альбому стала предметом численних суперечок і обговорень через присутність на ній зображення голої статуї.
Цей альбом виявився менш успішним, а концертний альбом Tin Machine Live: Oy Vey, Baby зазнав повного провалу. Бові втомився від роботи в групі, де його творчість була обмеженою, і врешті-решт розформував Tin Machine, щоб працювати самостійно, продовживши сольну кар’єру.

1992—1999: електроніка і образ Натана Адлера
1992 року Девід Бові виконав свої хіти «Heroes» і «Under Pressure» на концерті, присвяченому пам’яті Фредді Мерк’юрі. Навесні 1993 року дискографія артиста поповнилася першим від 1987 року сольним альбомом – Black Tie White Noise, у музичному стилі якого проглядався вплив соулу, джазу та хіп-хопу. У роботі над цим лонгплеєм Бові знову співпрацював з продюсером платівки Let’s Dance Найлом Роджерсом, а також з одним зі своїх колишніх «павуків з Марсу» – Міком Ронсоном. Платівка підкорила британський чарт (перша позиція), підтримуваний успішними синглами: «Jump They Say» та «Miracle Goodnight». За словами самого співака, цей альбом був натхненний його весіллям і містив композиції, що віддзеркалюють ці нещодавні події, такі як «The Wedding». Однак через тринадцять днів після його появи на музичному ринку Ронсон помер внаслідок раку печінки. Трохи пізніше фірма «Savage» потрапила у скрутне фінансове становище і Бові знову вирушив на пошуки фірми, з якою він міг би співпрацювати.
Коли після шістнадцятирічної перерви з моменту появи альбому «Lodger» Бові відновив співпрацю з Брайаном Іно, то новий плід цієї співпраці, амбітний і концептуальний альбом з інтригуючою назвою «1 Outside – The Nathan Adler Diaries: A Hyper Cycle», з’явився у вересні 1995 року на фірмі «Arista». Лонгплей замислювався як перший випуск нелінійної розповіді про мистецтво і вбивство, але згодом не мав продовження. Сюжет альбому базувався на розповіді Бові «Щоденник Натана Адлера» і концентрувався навколо персонажів похмурого апокаліптичного світу, які живуть напередодні XXI століття. Платівка мала успіх у чартах по обидва боки Атлантики і, разом із синглами з неї, ознаменувала повернення Бові в мейнстрим рок-музики. У вересні 1995 року Бові почав Outside Tour з Рівзом Гебрелсом, який повернувся на місце гітариста. Бові запросив гурт Nine Inch Nails у спільний тур, що викликало неоднозначну реакцію з боку — як музичних критиків, так і шанувальників музиканта; Трент Резнор зробив ремікс на пісню «The Hearts Filthy Lesson» для однойменного синглу Бові. 17 січня 1996 року Бові був введений в Зал слави рок-н-ролу на одинадцятій щорічній церемонії. Влітку 1996 року Бові провів сольне турне Outside Summer Festivals Tour, під час якого відвідав Японію, Росію та Ісландію.

2012—2016: останні роки
26 жовтня 2012 року в університеті ірландського міста Лімерик пройшла триденна наукова конференція, присвячена творчості Девіда Бові. Симпозіум «Strange Fascination?» був привячений 40-річчю пісні «Changes». Конференцію відвідали фахівці з Бові з усього світу, зокрема з-за океану — з Австралії, Нової Зеландії та США. Доповіді і дискусії були присвячені як власне творчості Бові, так і його впливу на популярну культуру. Крім конференції, кар’єрі Девіда Бові планують присвятити художню виставку, яка відкриється в лондонському Музеї Вікторії і Альберта в березні 2013 року. Для першої міжнародної ретроспективи творчості Бові кураторам виставки «David Bowie Is» надали повний доступ до архіву співака. Музей покаже рукописи текстів пісень, костюми, сценічні декорації, а також музичні інструменти Бові.
26 лютого Бові випустив другий сингл зі свого майбутнього диска, під назвою «The Stars (Are Out Tonight)». Кліп на «The Stars (Are Out Tonight)» зняла канадська режисерка італійського походження Флорія Сиджизмонді. Разом з Бові у ролику знялися акторка Тільда Свінтон і модель Андрея Пеїч. Відео витримане в жанрі містичного трилера.
Новий альбом Бові під назвою Blackstar вийшов 8 січня 2016 року. Диск складається з семи пісень, запис проходив у Нью-Йорку за сприяння місцевих джазових музикантів. Заголовна композиція — «Blackstar» — вийшла 19 листопада. Її використано в мюзиклі «Лазар», музику для якого написав Бові. Крім того, трек є основною музичною темою серіалу «Останні пантери». Музичний зміст платівки описано такими епітетами: «довгі джазові імпровізації, змішані з пульсуючим бітом, який нагадує про краут-рок Can і Kraftwerk». Відзначається, що на альбомі також будуть звучати григоріанські хори, соул, електроніка. На честь виходу альбому британський будинок моди Paul Smith випустив обмежену серію футболок з дизайном у стилі Blackstar. Платівка встановила своєрідний рекорд, ставши першим альбомом Бові, який досяг вершини чарту США.

Смерть
Девід Бові помер 10 січня 2016 року, у 69 років, після 18 місяців боротьби з раком печінки. За 3 дні до смерті вийшов новий альбом Бові «Blackstar» і новий відеокліп на пісню «Lazarus». Основний сюжет кліпу — Бові на лікарняному ліжку. Для музикантів і шанувальників в усьому світі Девід Бові завжди запам’ятається як артист, що не раз змінював творчий образ і не боявся експериментувати. Смерть Девіда Бові – стала сумною подією для численних шанувальників рок і поп-музики в усьому світі.

Дискографія:
David Bowie (1967)
Space Oddity (сингл, 1969)
Space Oddity (1969)
The Man Who Sold the World (1970)
Hunky Dory (1971)
The Rise And Fall Of Ziggy Stardust And The Spiders From Mars (1972)
Aladdin Sane (1973)
Pin Ups (1973)
Diamond Dogs (1974)
Young Americans (1975)
Space Oddity (1975)
Station To Station (1976)
ChangesOneBowie (1976)
Low (1977)
Heroes (1977)
Lodger (1979)
Scary Monsters (1980)
Let’s Dance (1983)
Tonight (1984)
Never Let Me Down (1987)
The Tin Machine (1989)
Tin Machine II (1991)
Black Tie White Noise (1993)
The Buddha Of Suburbia (1993)
Outside (1995)
Earthling (1997)
‘Hours…’ (1999)
Heathen (2002)
Reality (2003)
The Next Day (2013)
Blackstar (2016)